Где справедливость? Такое состояние, как в астрал выходишь. Над головой – небо сквозь стекло. Я провалилась в безграничную пустоту. Ничего не чувствую. Рук не чувствую, ног не чувствую… Сиреневое небо сверху… Релакс.. Такого не было никогда… В ожидании боли, страха. Кошмар пережитого, где же ты? Но ничего нет. А странно. В руке раскаленный телефон. Кажется, аккумулятор дымится от SMS-ок. За окном – жизнь. Тут – сиреневая внутрибольничная жизнь. За окном – размытые очертания утреннего леса. Туман. Тут – сумасшествие. Норма. Сейчас: волосы, разметавшиеся пасмами по подушке – такие мутные… тоскливые; глаза – пустые, отсутствующие, невидящие; душа – никакая, отчужденная, тяжелая, рваная, изможденная, измо- тан- ная… В прошлом: волосы – струящиеся, мягкие, волны офигевшей эйфории; глаза – резкие, смелые, влажные; душа – свободная, не скованная моральными устоями и обалдевшая от всемирной красоты. Сейчас – 29 ноября 2003 года. Прошлое обозначилось для меня 17-м августа. Абсолютно удивленная, я бороздила яркие солнечные улицы города. Небо – купол, дарящий полет, огревающий резко лучами по макушке. Врезалась и звонко разбилась о подругу, проходящую мимо. Зарядив ее разрядом солнечной энергии, покушалась на ее свободное время, объявив его нашим общим. Сгребла ее в скорлупу свободы и радости, охватила пьяным визгом… и отправила нас бухать. Бухать по- черному. Напиваться по самые веки. Старым, просто мохом покрытым вином. И мы сидели – такие счастливые и молодые, тонкие, загоревшие, на кованом заборчике возле ресторана, не позволяя буржуазному влиянию захватить нашу внутреннюю свободу и демократию. Меня разморило, как кошку – я вытянула ноги. Один босоножек медленно соскользнул с ноги. Тоненькие, бесконечные, смуглые, смелые из- под короткой клетчатой юбки – они радовали нас обоих (подруга была в брюках). Мы смеялись. Бесконечно. Бесконечно, пока резкий хлопок (или взрыв?) не вывел меня из эйфории; звуковой волной вырвало бокал из рук, пустоту мысленную из головы; резким движением вернуло в реальность. И тут я почувствовала что- то переваливающее какие- либо чувства и ощущения!..Меня вынесло из тела, выстрельнуло душой из оболочки… И я увидела… Кто- то методично рушил красоту, годами создававшуюся природой! Такие четкие и уверенные движения меня поразили; я офигела. Высокий человек в сиреневом костюме ломом дробил колено на правой ноге моего тела, брызги изувеченного тела разлетались вокруг, я не видела своего лица… Девушка рядом – ее трясет, как эпилептика, она падает, бутылка вырывается на волю, падает и разбивается, в истерике расшвыривая свои части. Все вокруг рвотно- красно: вино, кровь, кости, куски человеческого организма… Крики и тишина. Контузия. Звонкая тишина. Та, что рвет барабанные перепонки напором. Та, что уносит из реального мира, спасая. Движения повторяются, как у заведенной игрушки – без мотива, без причины, но с целью. С маниакальной целью разрушить. Никто ничего не предпринимает. Он дробит и дробит мне колено, вгрызаясь в меня, ломая мое тело… …За окном низко под сиреневым небом рваные, мятые облака кидаются на солнце, тщетно пытающееся спастись… (даты ничего не значат))

@
Тож!! Набридло збирати огризки в клітинку! Ай нід е френд!! Шукаючи поміж розпатланих строкатих дерев лушпиння сонця, на мене напала та думка. Навколо такі потрібні речі: жовті батарейки, дохлі подряпані жуки, щоденники ворогів, фотки з неіснуючих місць та шматочки айсбергів, що сплять у формаліні... Але увесь цей скарб та багато іншого я б залюбки віддав за живу вперту, характерну істоту!! Можливо<якщо повезе>-- з рожевими очима. Ба навіть з жовтими! Я такий однаковий кожен день – мені потрібно щось, що б відпустило мене, звільнило від власного... Або хтось. Я такий щасливий кожен день. Я завжди пам’ятаю тільки моменти самотності, наче Бунін. Я подорожую і вигадую. Люблю увесь світ у купі. Але самотньо. Самотній будь- де і завжди.
@@
Мене вставляє натягувати розмаїті башмаки та стрибати до стелі у себе, але під землею. Вимочую вкрадені шовкові хустинки Christian Dior у хлороформі, дивлюся на годинник та зриваюся у тріп містом, накидуючи їх шляхом на жуків, що нервово озираючись, прямують дивно і невчасно. Чув, що така парадоксальна істота, як людина, усе робить заради інших. Яскраво, та відносив себе до людей. Тепер навіть гадки не маю, що робити. Я розгублений та негодую. Тепер і я так хочу. Я стрибаю до сонця посеред Земної кулі. Тепер стрибатиму заради когось. Не вмію ревіти, та чув щось про те. Здається, маленькі дівчатка зі стирчатими хвостиками так вміють. Може, і мені хвостиків наробити? Та чи вийде щось? <чи увійде?>
@@@
Щастя моє, де ти? Невже немає нічого кращого за сонце? Мені вже в печінках сидить кидати у нього записки із запрошеннями! Треба ходити на пошуки того, хто підтирмає мої починання. Та щось зціплює рухи, намагається застерегти. Я розумію своє тіло, та мені начхати: мене вабить яскравий знак питання у вигляді яєчні та стерео- звуки позаду. 60 поділок на годиннику <я рахував!>. Через 37 я вийду.
У першу хвилину виходу було враження, ніби я знов народився, та серед якоїсь чортівні. Жодного живого органу у системі людства не помітив. Та образився. Стрибатиму далі самотньо, поки не спотикнуся об когось. Піду, з’їм бджілку.
Ч-та-чі-ті-чі-та-ра-ра...

@@@@
Сиджу поблизу моря, дихаю морськими істотами та живлюся терпким, важким морським повітрям протягом цього дня. І попередніх. Малюю паличкою клітинки на піску. Вкладаю у кожну третю клітинку живого ще жука. Вони розбігаються та та дряпаються з- під моєї влади. Я нервуюсь. Я їх холоднокровно вбиваю – нічого було рипатися!! У кармані годинники, хустинки, жуйки та праска. Все це мені потрібно буде при зустрічі з моїм френдом. Бо вони мають звичку з’являтися тоді, коли ти зовсім не готовий.
Під час урочистої церемонії поховання жуків мій погляд натрапив на щось культяписте і дивне на моїй косі у 2 км від мене. Дохлий дельфін!! Ах, твою мати, яка знахідка!
@@@@@
Подорожуючи до того дельфіна, я спіймав себе на думці, що надибав засмаглу голу дівчинку. Лежить поруч, обіймає, наче друга. Зайшов збоку, прийняв руки з карманів, зазирнув у її вічі: там побачив тополі, ріки- нитки на сохлому тлі пустелі, фіолетові лампочки, ломки за повітрям, життя у паперовій хустці... Такого я не сприймав з тих пір, як народилось моє восьме я. Подивившись на її коричнево- сіру шкіру, зрозумів, що нам так цілком добре;)
Загорнув її у листя трави та поніс у долонях додому. Розуміючи, що ми, мабуть, будемо разом.
@@@@@@
Прийшов додому, витрусив Знахідку з карманів та думки зі скронь. Поринув нижче – у себе. Стиха визирнув з- під себе та уперся зором у помешкання: упевнився, чи вона (ВОНО?) ще там.
Колупається у мойому безладі, складає докупи мої кольорові хустинки, щось надписує. Дивно якось себе тримає – така собі зовсім гола та брудно- коричнева посеред мого помешкання; надто поруч. Like a Virgin! Підповз до неї, сором’язливо- гулькувато зазирнув в обличчя, вирячивши очі в офігу. Вона посміхнулась так, що я знепритомнів. Як очухався, зрозумів, що вже не сам. I’m not alone! Та чи щасливий? Треба б розібратися: очі на місці, послідовно намацують оточення, зиркаючи на нове, таке неповторне та неможливо- рідне Створіння; вуха по боках голови, сприймають різнокольорові звуки, що створює Істота; тіло без кісток. От і все. Це – увесь я. Як шматок ганебного світу.
@@@@@@@
N- ну годину, день, місяць уже разом. Жодного разу спілкувались. Щось у Ній не так. Ніби програма дає збої. Та ще й ця клята клавіша „Б” западає... Цього не вистачало... LITERA – напис на стіні, зроблений її лівою рукою з- під моєї правої ноги. Нам добре разом. Та Їй не сприймаються якось мої жуки. Але все ще попереду. Я теж досі не можу сприйняти її веселих ігор з райдугою поміж синього та жовтого кольорів з червоним у білу цяточку чайником у руках. Завтра взяв Її за праву руку та пішли тріпотати околицею, морем, бічем з монохромним NON- COLOUR фотоапаратом. Можливо, залишу її маленьке тіло на шорсткій поверхні плівки, поміж геометричних фігур кадрів. Адже Вона кожного дгя різна. Різноманітна- таки. Вона (ВОНО?) звільняє моє Я з- під мого власного ІГА.

To be continied…

Жовтий, фіолетовий. Чорний. Саркастична усмішка крізь лінзи окулярів. Ніс свербить од нетерплячки; і тільки зробиш крок заради дії, тільки розкинеш крила, як твою душу – тендітний мак – роздере, волаючи і обертаючи руками, скупа і жадібна реальність. Так.Надто високий. Ти ніби пронзив собою той пласт атмосфери, до яого простим смертним за життя не дотягнутись. Тонесенькі гарні руки з безкінечними (нескінченними?) пальцями диригента. Широкі, перемінливі у питанні настрою, плечі – то упевнені і строкаті, то сірі, як горобці, і вовтузяться, ніби ті самі птахи восени. Висока гарна шия. „Пронзительно” красива при оберті голови у три чверті. Пластичне обличчя – таке враження: виліплене з глини. Великі заховані очі – і тільки вогник сарказму виблискує під час вдалої розмови. Окуляри – напівпрозорий футляр, аби не стерся кремінь, висікаючий вогники в очах.
Jina! – твій крик. Молода собака- сноб підтікає тілом під твою свідомість. Вона не йде – пливе, стікає, ніби зара 50 градусів вище нуля. Ти простягуєш руку як сліпий: доторком відчуваєш холодну голову Джини.
Згрібаєш її, велику – і ви сидите вдвох, худі, як два чорти. Але тендітність тут лише одна. І ця тендітність – ти. У собаки худоба зовсім інша – масивна; та, в якій відчувається тваринна сила.Тобі тепліше з нею, хоч од її мармурової шкіри віє холодом.
Ти кладеш руку їй на спину, і пропонуєш прогулятися: I want U to go to the beach. What do U think about it?
Собака розумна. Вона підводиться і дозволяє тобі зробити те саме. Ти одягаєш надто вузьку сорочку і змінюєш окуляри.На вулиці з’являється хлопець у темних окулярах- батискафах, у короткій куртці з високим воротом, - і стрімким рухом відкидає довге волосся з очей. Тримаючи руку на голові собаки.Зоровий нерв сприймає холодний спокій моря і кличе ближче – на пляж.
Думки, як північні олені, налякані ворогом – рухаються обертом, наслідуючи траєкторію золотої спіралі.Джина пішла уперед – так заведено давно. Jina, U’re the best creation I’ve ever known. Ти не сказав це – лише думки поривають твою голову на тисячі пікселів. Ти посміхаєшся вперше за останній тиждень і відчуваєш прилив енергії (звідки їй взятись?). собака давно вже ї ретельно вивчає стан справ на пляжі. Вишукує цікаві огризки чужого життя – гребінці, шматочки фотоплівки, носовичок з ініціалами...Щьолк! Ти сидиш на пляжу і глибоко вдихаєш навколишній світ. На окулярах відображається неспокій моря і лінія горизонту – там, де скло темне. Нижче скло світлішає і стає видно ластовиння на твоїй шкірі – ковтки сонячного проміння шкірою обличчя. Ти дивишся в окуляри, як в TV. Перед очима вітер колише волосся; пізнє осіннє сонце виграє на ньому золоті аккорди... Підійшла Джина, лизнула тебе в оличчя, подихала тепло і волого, тицьнула носом, як гігантським короком – зверху тонована коричневим склом, знизу – реального колориту.Ти сидиш, підібгавши ноги. З кишені дістаєш пляшку текіли, лимон і сіль. Зацікавлена і пожвавішала Джина придибала поцікавитись. Але замордована пташина, що сідає на пісок, відволікає собаку. Ти споживаєш напій, що смаком нагадуює дитячу мікстуру від кашлю. Алкоголь на смак зовсім не відчувається. Лише пізніше він настирливо забахає у двері мозку і нервової системи. І ти витягнеш ноги і відкинешся на спину, склавши руки у щось на кшталт корзинки для голови. І волосся сяєвом розсиплеться навколо твоєї голови, і вітер поцілує твої кисло- солоні губи сильно- сильно – так, щоби ти, відставивши пляшку убік, прогнав поцілунок рештками лимону, сміливо відправивши їх у trip inside yourself. Розізлившись, вітер ріже тебе легкими піщинками з пляжу; і вони, перелякавшись, залишаються на твоєму оличчі (біля носу і під гуою) і одязі.
Velvet isn’t rather useful for the going to the beach. Ти змахуєш засмаглими пальцями пісок з штанів і сідаєш, скрутивши спину штибу колеса....

Стрімкий, упевнений, розбитий,
і переконаний до сміху у очах;
І самостійний, наче м’яч відбитий-
Ач неупевнений у кожнім кроці попервах...

Пахне недопитою текілою і солоним морем...Ти лягаєш на пісок сірою тінню – прямо, і починаєш водити руками вверх- вниз уздовж тіла. З висоти пташиного польоту ти виглядаєш, як метелик. Сліди від рухів рук утворили крила.
Тепер у тебе є крила.
Крила з піску. Вони і раніше у тебе були, але відтепер матеріалізувались. Алкоголь відпустив тебе. Ні- ні! Не в тому розумінні, що він відпустив тебе і ти тверезий, ні.
Він звільнив тебе від якоїсь обузи – і ти полетів...

знов- таки пара історії мистецтв - і вельми насичений конспект)))

"конспект " на лекції з історії мистецтв)

об"ємний плакат - завдання в університеті. результат "полуношного брєда"))))

портрет героя роману Кафки "Перевтілення")

стилізація дитячих малюнків